Заснування
Околиці Грушвиць заселені здавна. Тут знайдено знаряддя доби бронзи, в 2011 році археолог Олексій Златогорський виявив культурний шар Мілоградської культури ранньозалізного віку. На території села розташовані залишки староруського городища Х – ХІ століття. Знайдені також предмети раннього середньовіччя. Допускають, що в надріччі могли колись існувати укріплені осади, самобутні осередки різних старовинних деревообробних промислів.
Найдавніші вісті про Грушвицю (Першу) маємо від 1556 року. Тоді сатиївська княгиня віддає «имение Грушвицу» Доброгосту, який зобов'язується платити від 1585 десятин культивованих угідь. У наступному 1566 році Грушвиця дістає право на розширення посівних земель за рахунок зрубаної діброви й «теребіжу» тернових чагарників неподалік Грабника.
XVI - XVII століття
Згідно з поборовими реєстрами Луцького повіту 1577 року, Грушвиця була власністю кількох панів. На той час село входило до складу Волинського воєводства Польщі. Того ж року засвідчена повінь, яка знищила греблі в «грушвицких ставах». У 1585 році «Грушвица» переходить у власність поміщиці Пацової. Вона, керуючись Литовським статутом, обмежувала селян у розвиткові ремесла та торгівлі.
Жителі села в 1594—1596 рр. брали участь у повстанні під проводом Северина Наливайка. В роки визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького у Грушвиці створили із селян повстанський загін, який успішно діяв в районі Рівне — Клевань. Грушвицькі повстанці зруйнували панський маєток у сусідньому селі Омеляні.
Коли селянсько-козацькі війська у грудні 1648 року залишили Рівненщину, на території Луцького повіту посилились репресії проти повсталих селян. Це позначились на економічному стані села. Якщо 1629 року тут було 203 дими, то в 1649 р. їх стало 185, а в 1676 р. — 102.
XVIII - XIX століття
З 1793 року «Грушвица» та інші волинські поселення відходять до складу Російської держави. У 1809 році було побудовано дерев'яну римо-католицьку каплицю. 1851року, після смерті власника М. Яловицького, Грушвиця була розділена між різними кредиторами. На передодні реформи 1861 року в селі проживало 589 чоловік.
Довго очікувана реформа не принесла бажаних наслідків. Як свідчать викупні акти, землі налічувалось 4533 десятини. Селяни змогли викупити лише 1450 десятин, за які було нараховано 17 тис. крб. викупу. В 1865 році 225 селянських господарств мали в своєму розпорядженні 528 десятин землі, а 6 поміщиків — 1175.
Під кінець XIX століття околицю Грушвиці заселять чеські, польські, німецькі колоністи. В результаті виникають нові поселення: Грушвиця Друга (Чеська), Дібрівка, Мартинівка, Середній Гай, Омелянщина. 1872 року тут проживало чеського населення значно більше, ніж у будь-якому тодішньому селі Рівненського повіту. Тоді ж створюється й німецьке поселення — колонія за 1,5 км на північ від села.
За даними 1885 року село Грушвиця належало до Дятковицької волості, нараховувало 86 дворів, 632 особи. Другий після села Омеляна показник по волості із 27 сіл. Зазначалося, що в селі є православна церква, постоялий будинок, кузня та водяний млин.
За даними 1889 року село Грушвиця, волості Глинсько-Чешскої, нараховувало 106 дворів, 833 мешканців, серед яких 98 римо-католиків. Крім того, проживало 995 чехів, які мали римо-католицьку каплицю. У селі діяла церква Покрови Пресвятої Богородиці. Її побудували в 1766 році, і в ній зберігалися копії метричних книг з 1779 року.
XX століття
Під час першої російської революції 1905—1907 рр. у селі спалахували заворушення сільськогосподарських робітників.
За переписом 1911 року в Грушвиці діяла "одноклясова школа", було 7 крамниць, горілчана крамниця, паровий млин (15,000 пудів річного перемолу). До великої власності Богушевського належало 760 десятин, а до інших власників 306 десятин
1913 року у селі діяла церковнопарафіяльна школа та відкрилася школа для дітей колоністів на 35 учнів. Ці дві школи охоплювали невелику кількість дітей села, у якому тоді жило 2072 особи.
1918-1920 роки
В січні 1918 року в Грушвиці було встановлено Радянську владу. Але вже в другій половині лютого 1918 року село окупували австро-німецькі війська. В грудні Грушвиця опинилася під владою Директорії. На початку червня 1919 року, завдяки допомозі бійців Новгород-Сіверської бригади 1-ї Української радянської дивізії, в Грушвиці було відновлено Радянську владу. В серпні 1919 року село окупували польські бойові частини. У липні 1920 року Грушвицю зайняла 6-а кавалерійська дивізія Першої Кінної армії. У вересні 1920 року село знову перейшло до Польщі.
Просвіта
За спогадами старожилів, Грушвицька "Просвіта" була заснована приблизно в 1927 році. Її засновниками були сільський фельдшер Андрій Обжелян і бухгалтер роман Дмитришин. Старожили згадують, що поляки не переслідували членів "Просвіти", бо мета в них була благородна - культурне виховання молоді. Просвітяни збиралися в одному із сільський будинків, за оренду якого платили хазяїну. Так відомо, що однією із таких хат, була хата Романа Кисіля.
При товаристві була створена група "Відродження". До неї входили молоді хлопці, які не палили і не вживали спиртних напоїв.
Знайшлися в селі і талановиті співаки, яких Андрій Обжелян і Михайло Гаськевич зібрали і організували прекрасний хор. Хористи розучували українських пісень, гімн "Ще не вмерла Україна", "Боже, Великий і Єдиний", "Заповіт" Тараса Шевченка та багато інших. Особливо не любили поляки, якщо по селі лунав "Заповіт".
Члени "Просвіти" вели в селі просвітительську роботу, а зокрема: ознайомлювали із історією України, культурою, літературою, читалися лекції, книги М. Старицького, М. Кропивницького, Б. Лепкого, та Івана Франка.
Душею "Просвіти" був драматичний гурток, в репертуарі якого було 16 п'єс. Керівником гуртка був Андрій Обжелян, а незмінним гримерувальником і виконавцем "жидівських" ролей - Марко Копаниця.
Традицією стало - кожного року на свято Юрія, церковний хор, який складався переважно з членів "Просвіти", ішов до церкви в українських строях святити воду на урочищі "Городище".
Члени аматорського куртка: 1. Обжелян Андрій - керівник 2. Мовчанець Михайло - суфлер 3. Копаниця Марко - гример і артист. 4. Гаськевич Леонід 5. Гаськевич Тетяна 6. Стецюк Надія 7. Горячек Пріська 8. Дячук Адам 9. Яремчук Пилип 10. Фурманюк Никанор 11. Борисюк Карпо 12. Кравчук Іван 13. Кисіль Василина 14. Гаськевич Олена 15. Яськова Галина 16. Музичук Настя 17. Яковлюк Федір 18. Володько Леонід 19. Кисіль Василь 20. Михальчук Йосип 21. Серветник Олекса 22. Баранчук Микита 23. Музичук Арес
1920-1939 роки
Згідно покажчика імен землевласників Волині у 1929 році власником земель у селі була Негребецька Антоніна.
Грушвиця здобула славу «червоного села», «більшовицького гнізда». В 1923 році тут було створено осередок КПЗУ, до якого входило 9 комуністів. На початку 30-х років у селі створюється підпільна комсомольська організація. В 1936 році польській охранці вдалося натрапити на слід організації. Почалися арешти. Був ув'язнений Ф. П. Кравчук. Він був засуджений до 6 років позбавлення волі. Після нього, в 1937—1938 рр., організацію очолювала Г. Кисіль. Активними комсомольцями були А. М. Денищук, Є. Т. Козійчук, О. 3. Сметанюк та інші.
Члени КПЗУ разом з комсомольцями розповсюджували нелегальну літературу. Намагаючись перешкодити зростанню революційних сил, поліція часто вдавалася до арештів і обшуків. У 1936—1938 рр. до судової відповідальності притягалися комуністи й комсомольці В. Козик, В. Копаниця, Л. І. Мовчанець, О. 3. Сметанюк. 1938 року на 5 років було ув'язнено комсомолку Є. Козійчук. А всього з 1932 по 1938 рік за приналежність до КПЗУ, комсомолу і МОДРу Західної України в Грушвиці були засуджені на строк від 5 до 10 років 34 особи.
1939-1941 роки
У вересні 1939 року Грушвиця разом із іншими західноукраїнськими землями була приєднана до Радянського Союзу. Були створені органи Радянської влади, конфісковані і роздані селянам всі поміщицькі землі. Повернулися з в'язниць Ф. П. Кравчук, Є. Козійчук та інші. Першим головою виконкому сільської Ради депутатів трудящих став колишній член КПЗУ Л. М. Володько. Ф. П. Кравчука обрали заступником голови виконкому Рівненської райради. Депутатом Народних Зборів Західної України жителі села обрали Р. А. Дмитришина.
Весною 1940 року в селі організували колгосп ім. 17 Вересня, в який об'єдналося 160 бідняцьких господарств.
В селі відновила роботу середня школа. У школі створили комсомольську та піонерську організації. Запрацював сільський клуб з гуртками художньої самодіяльності. Почалися заняття на курсах ліквідації малописьменності і неписьменності. Активну участь у будівництві нового життя брала комсомольська організація, створена в кінці 1939 року. Секретарем її був А. М. Денищук.
Друга світова війна
28 червня 1941 року Грушвиця була окупована Німеччиною. Перший бій на території села відбувся на початку липня 1941 року. За спогадами жителів, група радянських військ виходила з оточення. В урочищі Трубельщина біля лісу зупинились на відпочинок. Тут вони були знищені німецькими автоматниками. Жителі села потай поховали загиблих, їх було 125. Після війни на тому місці споруджено пам’ятник. На жаль,ніяких відомостей про загиблих воїнів немає.
В кінці 1941 року Ф. П. Кравчук налагодив зв'язки з підпільною організацією Т. Ф. Новака у Рівному, а невдовзі у Грушвиці створив підпільну комсомольську організацію, куди увійшло 12 чоловік, серед них односельці комсомольці М.П. Вакулюк, А.Д. та О.Д. Володько, Г.П. Дмитришина, Л.І. Мовчанець, А.А. та В.А. Серветник та інші.
Вони здійснювали різні диверсійні акти, збирали зброю та відомості розвідувального характеру. Влітку 1943 року молоді підпільники спільно зі своїми ровесниками із сусіднього села Дядьковичів під керівництвом одного з організаторів комуністичного підпілля в місті Рівне П. М. Мирющенка влаштували втечу 120 юнаків і дівчат, яких мали вислати на каторжні роботи до Німеччини.
У вересні 1943 Федір Кравчук разом з Миколою Поцілуєвим принесли до обласного штабу організації список, у якому було 23 прізвища українських націоналістів, яких вони просили вбити. Їхня пропозиція була схвалена. Із цього списку було вбито 19 осіб.
Через декілька днів на село напали українські націоналісти. Вони прагнули помститися. Було вбито 8 членів підпільної організації. Загинули Ф. Кравчук, М. Вакулюк, В., М. і Г. Володьки, Л. Мовчанець та інші комсомольці.
У лютому 1944 року село визволили війська 8-ї кавалерійської дивізії під командуванням полковника П. О. Хрустальова. Зразу ж відновила роботу сільська Рада, яку очолив П. Яковлєв. У 1944 році від рук українських націоналістів також загинули комсомольці Г. П. Дмитришина, Є. Т. Козійчук, І. Ярмолюк та інші односельці.
Радянський період
Довідник 1947 року засвідчує села з назвами Грушвиця Перша з хутором Леонтіївка і Грушвиця Друга з хуторами Березина, Грабина, Іванівка (Янівка), Омелянщина, Середній Гай. А село Дібрівка з хутором Мартинівка трактує як окреме село з своєю сільською радою.
В 1949 році на території Грушвицької сільської Ради було створено два колгоспи — ім. 17 Вересня (згодом — ім. Леніна) в Грушвиці Першій та ім. Енгельса в Грушвиці Другій. У травні 1951 року в селі створили первинну партійну організацію, секретарем обрали П. С. Вовченка.
В 1958 році колгоспи об'єдналися. Новостворене господарство назвали «Нове життя». Воно мало у своєму розпорядженні 4534 га землі, в т. ч. 3562 га рілля, 59 га сіножать, 45 га садів і 285 га лісів. В 1958—1959 рр. село було повністю радіофіковане й електрифіковане. З 1960 року почала виходити два рази на місяць багатотиражна газета «Нове життя». Колгосп «Нове життя» став багатогалузевим господарством. Він мав дві молочнотоварні ферми, дві свино- та вівцеферми.
27 червня 1965 року в селі урочисто відкрили обеліск комсомольцям-підпільникам.
В 1968—1970 роках було споруджено новий гараж, ремонтну майстерню, два чотирирядні корівники, кормовий цех, зерносклад. Особливо зміцнилося господарство за роки восьмої п'ятирічки. На кінець 1970 року колгоспне стадо нараховувало 2042 голови великої рогатої худоби, 1242 свиней, 800 овець. У колгоспі працювало 78 тракторів різних марок, 19 комбайнів, 24 автомашини та інша техніка. За восьму п'ятирічку в селі збудовано 56 житлових будинків загальною площею 2240 кв. метрів, а за весь післявоєнний період — 302 будинки, газифіковано 120 будинків. У селі функціонували майстерня побутового обслуговування населення, сільмаг, лазня, 4 продовольчі магазини, відділення зв'язку, 3 фельдшерсько-акушерські пункти.
В 1970 році почала працювати нова двоповерхова середня школа, яка мала 14 класних кімнат, актова зала, дві навчальні майстерні, спортзал, їдальню. На той час в ній здобували знання понад 300 учнів. Дітей навчали 30 учителів. В селі знаходилися дві бібліотеки — сільська і шкільна, книжковий фонд яких становить понад 12 тис. примірників.
При лівому боці автошляху Рівне-Дубно довідник 1961 року фіксує колишній хутір Омелянщину як село, яке має понад 100 дворів і неофіційно вважається дільницею Грушвиці Другої при її нових надшляхових забудовах, де діють, спільні культурно-побутові громадські осередки.
Омелянщина була заснована в крайніх південно-західних ґрунтах сусіднього села Омеляни (Великої), звідки й відповідна назва, дана спочатку урочищу, де під кінець 1871 року почали осідати чехо-словацькі колоністи. До того як свідчать старожили, тут була лише придорожня будка, корчма й кілька убогих садиб. Коли в 1948 році чехо-словаки виїхали на батьківщину, їх місце зайняли околишні поселяни, а потім українці з Польщі, Словаччини та Полісся. Назва Омелянщина в Україні одинока. Кінцеве "щина", характерне для наймень, які вказують на приналежність до певного осередка, особи.
З Грушвиці Першої на південь пролягає трьохкілометровий шлях у село Дібрівку, що розмістилось вздовж дороги при границі Дубенського району. За даними 1994 року тут було 70 дворів, 127 мешканців. Про Дібрівку чи не вперше довідуємось з поземельного плану 1773 року, коли «Дубровка», як невеликий дубовий гай, вирисовується граничною до володінь містечка Жорнова. Неясно лише, чи була тоді заселеною, чи мала тільки значення урочища. І лише в акті 1882 року є натяк, що це місце заселили хуторянці, йдеться про рядки «и в Дубровке возный пробыл два дня». Там же згадуються наддоріжня гаївка з охоронцями лісу.
Інвентар 1885 року трактує «Дубровку» як хутір із 16-и дворів, де проживали сім’ї лісорубів, які безпосередньо були підзвітні місцевому гайовому. Вони мали невеличкі наділи землі для підсобного користування. А ще там згадується «вутлярня» - місце для випалювання деревини на вугілля. У 80-х рр. XIX ст. Дібрівку, як і Грушвицю, заселяють чехи-переселенці. Їм відводять на пільгових умовах кращі земельні наділи, де вони на зрубах і після корчунку формують свої колоніальні господарства. За даними 1872 року їх було понад 30.
Після Другої світової війни чехи виїхали на батьківщину, а їх місце зайняли околишні поселяни й українські переселенці з Польщі. В останні роки сюди прибули й деякі мешканці з північних районів області.
Тепер Дібрівка входить до Грушвицької сільради.
Перші відомості про Мартинівку виринають з 1872 року. Тоді вже утверджуються забудови чеських переселенців, земельні наділи котрих сягали в основному 12 гектарів. Поселення формувалось на кшталт хуторянських садиб.
За актами 1884-1886 рр. «Мартиновка» (подекуди «Марціновка») мала статус колонії на 30-40 дворів з адміністративною підпорядкованістю Грушвиці. Займаючись рільництвом, тваринництвом, деревообробним промислом, мартинівці вирішували свої громадсько-побутові проблеми на «сходках». Так, в 1887 році ухвалено укріпити дороги, містки, водостоки.
Запис 1889 року згадує Мартинівку, де поблизу «Тарновой Гури» (Тернової гори) пограбовано проїжджаючого крамаря. З цього приводу в колонію прибули волосні слідчі для допитів.
Коли після Другої світової війни чехи з Мартинівки вибули, їх місце зайняли околишні поселенці, що були на правах хуторянців десь до 1959 року.
Назва Мартинівка походить від прізвища Мартиновський.
Ще до середини 80-х років ХХ сторіччя в центрі села стояла довга цегляна будівля, на фасаді якої було вимуровано дату зведення "1905". В ційбудівлі в свій час розміщувалисясільський клуб, бібліотека, аптека (фельдшерсько-акушерський пункт) та магазин. До 1978 року в селі була початкова школа.